Що це трапилося у лісі?!ааа.. то я добрався до Ворду

[kcl]

Не бечено и вообще.. что Это, я не могу сказать. Что-то, что родили мои бегающие пальчики и слушание немецких песен Просто тема мечты и времени давно и беспощадно имеет мои мозги. Кстати, еще была мысль писать псто о людях и мечтах, но как-то.. Короче, я хочу и ничего не могу одновременно. А это.. пускай лежит. Авось через годик прочитаю и приплющусь сам с себя.

|...|

Здається, що було це давно, так давно, що, дивлячись на це зоряне небо, навіть на думку не спадає, що минуло лише декілька років.
Два, три, а, може, й більше? Хто ми такі взагалі, щоб рахувати час і вірити, що принаймні, ми можемо за ним встежити, а то й закрити, замурувати у дзеркалі, зверхньо його рахувати…
А воно буде продовжувати робити все по-своєму, не дивлячись на нас: малих мурашок, які все метушаться, шукають щось, на щось уповають. Воно просто йде прямою колією, так воно запрограмовано, це його роль, місце в житті. А ми – великі сліпці, які зупиняються чи дивуються, починають розуміти, тільки коли отримаємо у лоба стрілкою…
І коли-таки цей камінь розуміння долетить до нас, буде вже пізно. Ми залишимося десь глибоко, на дні пісочного годинника, заховані самі своїми демонами, фуріями чи іншою міфічною гидотою. Зараз, багато років потому, ми це розуміємо. А тоді? Чому не трапляється винятків, немає цього такого голосного, пафосного «просвітління»? Де воно сховалось?
А воно й не ховалось. Воно ще не народилося, а з’явиться з пилу наших помилок, з води наших сльоз, та з крові наших ран. І ми будемо вважати себе людинками, розумними, дорослими, такими працьовитими й незвичайними. Особливо незвичайними!
Кожна людина – є індивідуальність. Це вигадали ті розумці, які ніяк не могли себе втішити рожевими мріями, виплисти зі світу думок й доповзти до нашої чорної землі.
Тільки згодом людина проявляє себе, оздоблена різноманітним намистом талантів та думок. І це не тільки духовно. Треба вміти бачити: цю статуру; профіль з усіма його зморшками та очі, які нібито звуть дзеркалами, може ця дурна приказка все ж має долю правди.
Якщо в людини є душа, розуміється. Одразу ж згадується езотерика з містикою, різноманітні релігії та думки філософів, яких навіть страшно лічити. Байдуже, чи це душа, чи аура, чи невідома матерія, але вона є і вона проходить через нас, залишаючи свою частинку, як підпис чи штамп старим сургучем. А тут вже все залежить від людини приймача, наскільки тонкі його духовні стінки, щоб все це почути, зловити і зробити вірні виводи, розуміється, для себе самого. Бо в кожного є виводи і думки, які будуть правильні лише для нас, хоч хай світ летить Грецю під хвіст…
Хочеться гаркнути, затупотіти, розбити все, що б’ється і, навіть, спробувати те, що завжди вважалося міцним. Мітингувати, просити, благати, щоб людинки були людьми! Щоб прийшло самоусвідомлення, постукало у двері, залетіло тайфуном, зруйнувало міцні стіни канонів. Щоб руйнування принесло будування. Щоб ми подивилися у минуле й хитро посміхнулися часу, цьому скупердяю, кажучи очима: « А я ж зміг порівнятися з тобою, тепер ми товариші і я став помітним для тебе, ти мене не зможеш кинути».
Трапиться таке взагалі? Важко відповісти. Більше нагадує мрійника, який не любить і боїться мріяти. Який може викрикнути й залізти назад, до своєї ями, щоб дивитися за цим хаосом живих фігур, як вони повільно розвалюються, вигнивають всередині, заражаючи негативними флюїдами наш світ, такий гарний і гідний мрійників, які б могли мріяти и тендітно кохали, пестили свої мрії.
Так само і це, прості букви, без змісту й думки, були написані мрійником, який не любив мрії и цурався їх, як пацюків у середньовіччі.